X

Є такі чоловіки...як верблюжа колючка

Є такі чоловіки...як верблюжа колючка
Є такі чоловіки, які займають багато простору у світі, бажаючи довести всім, що вони таки є. Часом буквально, інколи лише фігурально. Їх тіла, таке враження, більші за суть, яку вони вміщають, а зокрема тендітну самооцінку, яку дуже легко надщербнути випадковим словом, поглядом, часом думкою.
Їх настільки любили мами, що аж не любили, аби вберегти від складностей світу і виховати готовими до всього. Особливо до жорстокості (приміром жінок). Але часом таки не любили, бо за чоловіком і його проблемами не було коли звернути увагу на потреби дитини в теплі, безпеці і підтримці. Часом материнської любові потребувала іще одна дитина і цієї любові не вистачало на всіх.
Ці чоловіки відчайдушно шукають в оточуючих жінках тої материнської фігури, яка відігріє, стане на їх бік, буде читати думки, контейнувати емоції, буде достатньо, а найкраще повністю всеприймаючою, всезнаючою і люблячою Великою матір'ю.
Інколи вони навіть знаходять когось подібного. І раняться. Бо недостатньо Велика, недостатньо Матір. Раняться об цей несправедливий світ повний нерозуміння, недожінок, недоматерів та і зрештою травмованих жінок. А хочеться ж бути поруч з розуміючою і всесильною. З тою, якій достатньо просто наповнювати бездну енергією, лишатись в контакті з негативними емоціями, витримувати шквальні вітри, шторми і посухи, а ще залишатись поруч попри якісь життєві невзгоди і любити просто так. З тою, яка вимагати любити себе натомість не буде, адже вона ж самодостатня. 
Шукають всі оці риси у партнерки поруч, шукають собі хрошу маму на 24*7 і не знаходять.
І отак котяться перикотиполем, верблюжою колючкою, від одної до іншої недолюблені синих своїх матерів, доводять щось світу, партнеркам. Котяться і часом колючки лишають в тих, хто наблизився. Бо за квітами не помітно відразу колючок. Трошки менше уваги до нього, і більше до себе у жінки і раптом вони ссихаються, лишаються лише колючки і котяться далі, щоб в новому місці поруч когось іншого знову зазеленіти, заквітнути на коротку мить.
Якщо пощастить, траплять на Велику Матір у образі психотерпевтку і підростять корінці до життєдайної води у надрах, а якщо ні... То вже інша історія.
А тим часом ти ходиш з колючками в собі, і не віриш, що можна їх буде колись витягнути, розсипаєшся піском надщербаної самоцінності, поки шкіра наростає на цю колючку і навчишся з нею жити. Але ось торкнеться її вже не такий перекотиполе … і відчуваєш як починає боліти, нити, помічаєш навіть часом нарив, якого раніше навіть не помічала. І йдеш до друга чи подруги, коуча чи йога, священника чи гуру, а якщо пощастить до психотерапевта, витягувати їх, обробляти свіжу рану, давати час на загоєння, опиратися на досвід тих, хто знає як це і що далі, бо пережив подібний досвід і рухається далі. 
Якщо ж непомічати цього всього, то це понивання і цей нарив не викликає, звісно гангери, сепсису чи ампутації, але шукаючи обезболення у вигляді алкоголю, безсоння, трудоголізму, постійної зайнятості у сотні важливих і таких потрібних справ, іпохондрії з неясними болячками та і заборони собі відчувати будь-які неприємні відчуття, почуття, можна втрати чутливості і до радісних моментів свого життя.
Не обіцяю, що з поверненням чутливості все раптом налагодиться, але з'явиться більше тонів і півтонів, доріг і стежок на дорозі життя однозначно, а ще більше свободи, жити так, як хочеться, а не оберігати оце болюче місце від дотику, бо там буде шрам. А шрами ниють, але вже не болять так сильно. . І менше шансів нарватись на суху верблюжу колючку.
показать предыдущие комментарии
Нравится: {{comment.likes.length}}
ответить скрыть

Вы можете отредактировать комментарий:

СОХРАНИТЬ ИЗМЕНЕНИЯ ОТМЕНИТЬ
ОТПРАВИТЬ
Нравится: {{com.likes.length}}
ответить скрыть

Вы можете отредактировать комментарий:

СОХРАНИТЬ ИЗМЕНЕНИЯ ОТМЕНИТЬ
ОТПРАВИТЬ
ОТПРАВИТЬ
ЗАГРУЗИТЬ ФАЙЛ ДОБАВИТЬ ССЫЛКУ ДОБАВИТЬ
Чтобы написать комментарий, войдите на сайт под своим именем